Олексій Хабаров

Історія пам’яті Олексія Хабарова

Малий розвідник

«Я бережу спортивний щоденник Льоші. Там він аналізував, чому щось не вийшло чи, навпаки, вийшло. Так і пише: на цій вправі у мене втомилася нога. Треба наступний раз робити по-іншому. Пише, яке було дихання, який був «зажим». І це його підліткові записи! Чому оце так, а оце – отак. Він жив цим. Додому прийшов, поклав якусь нову грамоту і знову в тир. Вже дорослим із Європи приїжджав зморений. Привозив нові медалі, але носа не задирав. Сильно на нагородах не зациклювався. Медаль, і все. Далі йшов у тир», – каже мама Олексія, Ольга Носуль.

Свого наймолодшого сина вона бачила у музиці. Думала, що саме така творча сфера пасуватиме характеру Олексія – задумливий, малослівний. Проте на духові інструменти хлопець походив трохи більше трьох років і кинув.

«Він, бачите, спокійний-спокійний був, але своє гнув. Сказав, ні, і все. Йому дуже хотілося в тир. Стрільба. І все», – каже мама.

До тиру Олексій прийшов за прикладом одного зі старших братів – Єгора Сукача.

Єгор спочатку не вірив, що менший на сім років Льоша серйозно візьметься за стрільбу. Навіть не хотів брати з собою в тир.

«Суперництва в нас не було. Коли він прийшов, у мене вже був високий рівень відносно новачка. У 2010 році я пішов зі стрільби, а за рік-два Льоша виконав майстра спорту і мене обігнав. Він дуже хотів це звання», – говорить Єгор.

Перший тренер Євгеній Безпалько згадує – тоді в секцію набирали дітей із 12 років. Олексій прийшов в одинадцять. Багато дітей після першого заняття не повертаються вдруге – пістолет гучний і дитина може злякатися, розплакатися. Олексія це не схвилювало, але хлопчик походив на кілька занять і зник.

«Він тоді різні секції відвідував, а потім таки прийшов у тир знову», – згадує Євгеній Безпалько.

Другий старт у тирі для Олексія почався зі серйозної розмови з тренером.

- Перше, що треба, аби займатися стрільбою – щоб було бажання. Є?

- (киває)

- Друге – ти маєш тренуватися регулярно і лише тоді буде результат. Будеш?

- (киває)

«У цьому виді спорту 90% майстерності – це психологія. Навчитися натискати на гачок – не так і складно. В Олексія на тренуваннях усе виходило, а на змаганнях – ні. Щось ішло не так. Ми працювали над цим. Я давав йому багато завдань. Повторював: якщо він не переможе себе, то не переможе суперника. Брав його на змагання старших спортсменів», – згадує тренер.

У тирі підопічні могли дістати «штраф» за промах. Штрафи – це, наприклад, вправи між пострілами, як-от відтискання, біг.

«Спершу, пригадую, він не міг і одного разу відтиснутися від підлоги. Було важко стріляти. Він потроху став сам займатися фізичною підготовкою. І я теж його навантажував – більше «штрафував», – згадує тренер. – А потім, коли в Олексія вже почало все виходити, він і сам підходив за тими штрафами. Розумів, що це все не для тренера потрібно, що не тренер на змагання виходить, а – він».

Мати Олексія каже, що в тирі син залишився завдяки тренеру, в якому знайшов батьківську підтримку. Тата хлопця не стало, коли йому було 10 років.

В останніх класах школи Олексій уже пройшов усі етапи від групи підготовки в кандидати в майстри до звання майстра спорту міжнародного класу.

«Він був із тих, хто працює і працює багато»

У 2017-му Олексій Хабаров встановив національний рекорд у стрільбі з пневматичної гвинтівки з 10 метрів – 248,5 очок. І цим на одну десяту балу випередив Сергія Куліша, срібного призера Олімпіади-2016.

Тоді в інтерв’ю журналістам «Полтава 365» він аналізував своє досягнення: «Такій прицільності після виступу віддав належне і мій головний суперник – олімпійський призер Сергій Куліш. У фіналі я розумів, що треба стріляти швидше. Якщо затягуєш із пострілом – пульс частішає, а зайвий адреналін може і зашкодити, адже конкуренція тут неабияка – серед суперників переможці та призери чемпіонатів світу й Олімпіад, і всі вони борються за потрапляння до складу збірної України».

Друг і колега по збірній, Олег Царьков, згадує ще одну перемогу Олексія. Тоді він обійшов власне Олега: «Ми готувалися до чемпіонату України. Він виграв і сказав: «Я дуже хотів цього, хотів нарешті тебе обстріляти!» Я, насправді, був радий, що йому вдалося це зробити. Він розповідав, як готувався – посилив дисципліну, відкинув усе зайве і сконцентруватися лише на перемозі».

Олексій із Олегом були знайомі з підліткових змагань. Стали друзями в збірній і поза нею. Разом відпочивали, готувалися до змагань. Коли опинялися в одному місті на зборах, обов’язково мали спільну пробіжку. У Вінниці, наприклад, улюбленим місцем для бігу був лісопарк.

«Олексій був із тих, хто працює і працює багато. Він чимало часу вкладав у тренування, фізичні навантаження. Ми бігали дуже багато, і трохи конкурували: хто швидше, хто більше, хто витриваліший. Пробіжка близько години, а потім прискорювались і в різні локації розбігалися. А в кінці завжди робили останній ривок – у кого більше сили, хто швидше до готелю добіжить. Спочатку він завжди в кінці трошки здавався. Але пізніше додатково пішов до тренера з атлетики, і на тому етапі він вже мене обганяв», – згадує Олег.

Олексій бігав щодня за будь-якої погоди. В одному з відео жартує про грудневу пробіжку, ніби відкриває і одразу зачиняє двері: «Перше бажання перед зимовою пробіжкою»

Олексій із Олегом долучалися до естафети Олімпійського дня-2020. Право взяти участь в Олімпійських іграх Олексій вибороти не встиг.

«Про Олімпіаду як самоціль він ніколи не говорив, – згадує брат Єгор. – Олімпійський чемпіон – це те, до чого рухаються всі спортсмени. Але Олексій – він завжди змагався у першу чергу зі самим собою».

«Мрія збулася»

Олексій п’ять років працював у спортивній школі, викладаючи стрільбу, а в 2022-му із братом Єгором заснував спортивний стрілецький клуб «Фенікс».

«Це можна вважати найбільшою мрією Олексія, вже, знаєте, такого дорослого стрільця, – передати свої навички і знання молодшим поколінням. Він хотів бути незалежним тренером, виховувати дітей так, як він це бачить», – каже Єгор.

Брати створили клуб на базі вищого професійного ліцею у Горішніх Плавнях.

«В училищі був старий тир, який потребував ремонту. І ми взялися за справу. Я був руками, а Олексій – менеджером. Я клав плитку, зробив електронні мішені, щоб не купувати, бо вони дорогі. Олексій знайшов спонсорів, які надали матеріали», – каже Єгор.

У новий клуб, попри на той час ще недобудованість, за Олексієм перейшли і деякі учні. Серед них – Максим Плетінь. Він згадує – умови були складні, але все компенсувала підтримка тренера.

На перших змаганнях, пригадує Максим, він влучив у чужу мішень.

- Мені так соромно.

- Таке буває. Навіть олімпійські спортсмени на Олімпіаді таке робили. Тож, не переживай, це нормально.

Ледь не дослівно Максим запам’ятав ще одну розмову з Олексієм.

- Максе, не засмучуйся, я багато працюю для того, щоб ти міг їздити на змагання. Я тобі все стараюся дати, тому, будь ласка, це не тільки твоя мрія чогось досягнути, це і моя мрія, я хочу, щоб ти чогось досягнув.

«Він знав, як налаштувати кожного з учнів. Дітей важко зацікавити стрільбою. Перші заняття доволі нудні. Результат бачиш не швидко, а перед змаганнями страшно, – згадує Максим. – Мене, наприклад, тренер просто смішив перед стартом. Пізніше я міг між стартами просто подзвонити йому. Він заспокоював. При тому, неважливо, де він був. І навіть коли він вже був на передовій… Він став нам другом».

Разом із вихованцями Олексій приходив у тир о четвертій ранку. Турбувався про складені валізи перед виїзними змаганнями і вислуховував усі переживання. Часто повторював: «Багато праці – і все в тебе буде».

«Він мені завжди казав, що, Максе, якщо ти хочеш успіху, тобі треба багато тренуватись. Багато! До крові з носа ти повинен стояти і тренуватися. І тоді в тебе все буде».

Нині серед здобутків Максима вже є «золото» зі стрільби на змаганнях у Люксембурзі. За тим переможним виступом хлопця Олексій Хабаров стежив уже під час служби у Збройних Силах України.

Олег Царьков згадує, що власний клуб Олексій дедалі більше виводив на перший план: «Він любив тренувати дітей. Якось сказав: «Мені настільки подобається працювати з дітьми, я бачу віддачу, бачу результат роботи і настільки отримую задоволення, що готовий просто лишитися з дітьми».

Зараз вихованці «Фенікса» виступають за збірну Херсона. Так хотів Олексій. Казав: там клубів не лишилося, будем за них.

Опорний

Пригодницькі книжки, історія захоплювали Олексія змалку. Він ходив і в дитячу, і в дорослу бібліотеки. Читав щойно була вільна хвилина.

«У нас була незаможна родина, телевізора не було довго – і от ми з братами закохались у книги», – згадує Єгор.

Олексій любив малювати, багато допомагав матері, і був гурманом – цінував смачну їжу.

«Дуже я привчила його до випічки, – згадує мама. – Часто шарлотки випікала. Льоша у старших класах пішов у ріст – під метр дев'яносто. І спочатку був як лозина худенький, а потім почав вагу набирати. І от сказав, мамо, мені солодкого не можна, я спортсмен. Але я потроху підкладала йому пиріжки».

У багатьох знайомих, друзів Олексій асоціюється з якоюсь стравою. Світлана Бойкова, яка тренувала його в Києві, пекла Олексію сінабони. У родині коханої Даші його чекав торт від тещі і борщ від бабусі. Із другом Олегом ходили на деруни у Львові.

«Він на мене сварився, казав, я його розкормив, а він тепер не влізе в костюм «на чемпіона», – згадує Олег Царьков.

Вдома, за чаюванням із випічкою, Олексій святкував свої перемоги. Із кожного закордонного змагання віз рідні щось пам’ятне та приємне. Старався приїхати до матері на Різдво і Великдень.

«Зараз у в кімнаті його портрет. І я думаю, Боже мій, пощастило мені з цією дитиною. Я до портрету підходжу, балакаю, кажу, Льоша, дякую тобі, що ти у мене народився. Ти всіх нас, як квочка курчат, крилами накрив. Був найменший, а обігрів усіх», – каже мама.

Олексій був вірянином. Біля нього, згадують близькі, не відчувалося фальші. Друзі називають його «опорний».

«Мені його не вистачає, – каже Олег Царьков. – Він був опорний, з ним поговорити можна було про все. Він був чітка, грамотна людина. І мудра. Пам’ятаю, іноді я йому казав:

- Льошо, ти багато в чому наївний.

- Це не наївність, це в принципі правильність.

- Можливо, треба бути десь жорсткішим.

- Ні, я все роблю правильно. Якщо хтось щось не розуміє, він не винен.

І от коли його не стало, я зрозумів, що він просто був мудріший, ніж я у той час».

«Врятував багато життів»

На початку повномасштабного вторгнення Олексій був у теробороні. У 2023 році вступив до Сил оборони, спочатку був у спортивному клубі ЗСУ. Далі перейшов у бойовий підрозділ, пройшов кілька курсів, щоб стати снайпером. Служив у 33-й окремій механізованій бригаді.

«Ми думали, що може він кудись переведеться, щоб продовжувати спортивне життя, адже Олексій хотів тренувати дітей у клубі. Коли він уже потрапив у бойовий підрозділ, то сказав, що не кине побратимів і точно не буде переводитись, він там залишиться», – згадує подруга і тренерка Світлана Бойко.

Про те, що «на нулі» на Донеччині мамі не розповідав. З рідними ділився про операції з порятунку котів, згадує вона: «На передовій Льоша збирав їх у мішок і вивозив до людей. Вони ж ішли до бліндажів до них – як він їх лишить?».

«Я пам'ятаю, як він мені розповідав, що каби, каби, всюди каби. І на початку йому було страшно. А потім – дивувався, що перестало бути страшно», – згадує Єгор.

«Він дуже багато над хлопцями позбивав дронів. Порятував дуже багато життів за цей короткий період, що був на передовій. Він був дієвий. Досвід стрільця допоміг йому приборкати адреналін», – каже Олег Царьков.

І пригадує, що одного разу Олексію ледь вистачило стрілецького вміння:

«На позиції їх сильно обстрілювали, над ними були дрони. Він мені сказав таку фразу: «Я вже з життям попрощався». Але тоді обійшлося. Хлопці вантажили поранених у машину. І на них полетів великий дрон із протитанковим зарядом. Олексій тільки з третього ріжка його зміг зачепити і збити».

Змагання, на які Олексій зміг вирватися під час служби, завершувалися медалями. У 2024-му на турнірі в Румунії виборов срібло.

У серпні 2025 року він мав їхати тренуватися перед майбутнім Чемпіонатом України. В Києві планував заняття з вихованцями свого клубу, зустрічі з друзями, інтерв’ю, адже його просили розказати про себе – як спортсмена на війні.

Виїзд відклався через термінове бойове завдання. Перед цим прислав брату аудіо.

«Вони вийшли з позиції, займалися господарчими справами. Смажили картоплю, готували крильця. А на наступний день йому прийшов наказ показати групі місце останнього облаштування. Останнє, про що ми говорили, що в нього все в порядку, що буде смачно їсти, і що все добре», – згадує брат.

Олексій не повернувся зі завдання – 19 серпня загинув у стрілецькому бою неподалік села Шахове.

«Твоїм тиром бігатиме Олексіївна»

Родина, друзі кажуть, що найкращим меморіалом для Олексія став клуб «Фенікс», а сам він продовжився у донечці Софії. Ще до її народження знайомі жартували: твоїм тиром бігатиме Олексійович або Олексіївна.

«Ми про неї мріяли, ми планували. Коли він був у навчальному центрі, по телефону придумували ім’я. Донька – копія тата. Дуже схожа. І за темпераментом, і зовнішньо. Дуже хочеться, щоб вона пішла по його стопах у спорті. Я думаю, що в неї вийде, бо вона така сама, така ж спокійна» – каже Дар’я, партнерка Олексія.

Олексій уперше побачив доньку, коли їй було три місяці. Остання зустріч була ледь не п’ятихвилинною, у місті був проїздом. Дар’я береже для доньки газетні вирізки про тата – щоби через них знайомити з ним.

Частину спогадів для Софії береже її бабуся. В окремій шафі його військовий однострій, у столі дитячі малюнки, щоденник і книжки. Усі медалі – «стільки, що одна шия не витримає» – Ольга передала в клуб. Тепер «Фенікс» носить ім’я свого засновника – імені Олексія Хабарова. На вході зустрічає меморіальна дошка з портретом і нагороди – від першої до останньої.

Брат Єгор, який взяв на себе і керівництво, і тренерство в клубі, пообіцяв собі, що клуб житиме, а меморіальний куточок стане повноцінним музеєм. Стрілецьку рукавичку брата поклав із ним труну. Решта речей стануть живою пам’яттю.

«Тут будуть його спортивні речі, досягнення по роках. Ми вже, коли він фахово тренувався, рідко бачилися, він на зборах, я в Європі працював. Але часто по телефону спілкувалися, тому зараз він для мене так само – на зборах... Здається, він ось-ось подзвонить або щось напише, а я поки можу з ним перебалакати біля його портрета», – каже Єгор.

Пам’ять чемпіона, рекордсмена і доброго друга вшановують і за межами його рідних Горішніх Плавнів на Полтавщині

Улітку 2026 року у Вінниці провели турнір пам’яті Олексія Хабарова.